Ін-т проблем сучас. мистец. НАМ України. — Київ: Фенікс, 2013. — 344 с.: іл. — ISBN: 978-966-136-113-2.
У монографії вперше у вітчизняному театрознавстві шляхом формально-логічних умовиводів створено світоглядно-естетичну модель рубежу XIX-XX ст. з одночасною акцентуацією її окремого — театрального — сегменту. Обрана для дослідження методологія дискурс-аналізу дозволила, по-перше, остаточно відкоригувати мистецтвознавче визначення дискретної та водночас неперервної практики реалізму — на переконання авторки, стильового мейнстріму української духовної культури XX ст., по-друге, сформувати український порядок реалістичного дискурсу з урахуванням явищ та артефактів широкого європейського і російського ідейно-мистецького контексту. Дослідження фундоване на емпіричному матеріалі значного обсягу. Це — численні свідоцтва про суспільні та мистецькі події, відгуки критиків на вистави, спогади про творчу діяльність окремих митців та театральних труп, публіцистичний доробок українських драматургів, їхні драматичні опуси тощо. У книзі зокрема проаналізовані індивідуальні творчі манери провідних українських авторів (І. Франка, І. Карпенка-Карого, Б. Г рінченка, Л. Яновської, С. Васильченка, Г. Хоткевича, Л. Старицької-Черняхівської, В. Винниченка, Лесі Українки, С. Черкасенка, В. Пачовського, О. Олеся) і представлені варіативні підходи українських постановників до їхньої драматургічної продукції, відтак, — особливості тогочасного процесу естетичної комунікації в українському сценічному мистецтві. Розрахована на фахівців у галузі театрознавства, історії та теорії культури.